Левко Лук’яненко: «Без України не може бути великої російської імперії»

Левко Лук’яненко: «Написати Акт незалежності міг кожен, а от впіймати момент, щоб діяти саме тоді - у цьому моя найбільша заслуга»

17 років минуло відтоді, як 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла історичний документ - Акт проголошення незалежності України, а з ним і нової держави на карті світу. Про яку Україну мріяли тодішні патріоти, чи передбачали війну на Кавказі і як слід діяти тепер, щоб не втратити Крим, - в інтерв'ю інтернет-газеті «СЕЙЧАС» народного депутата трьох скликань, автора Акту про державну незалежність України Левка Лук’яненка.

- Левку Григоровичу, що для Вас означає День незалежності?
- Означає надзвичайно важливу подію. Я сприймаю цей день як завершення зі знаком оклику багатовікової боротьби української нації проти окупантів. Дякую долі, що четверта доба національно-визвольної боротьби ХХ століття закінчилася перемогою українських патріотів.

- Ви стояли біля витоків становлення української незалежності - і бачите Україну сьогодні. Чи такою уявляли собі українську державу, якою вона є сьогодні?
- Я і мої побратими по боротьбі за незалежність уявляли собі зовсім іншу картину. Нікому і в голову не могло прийти, що, проголосивши незалежність, влада залишиться в руках тих самих людей, які були окупаційною адміністрацією, тобто в руках тодішніх комуністів. Замість того щоб відроджувати Україну, ці люди стали її грабувати. Мені у найбільш жахливому сні не могло наснитися, що після незалежності ми будемо розпилювати наші заводи на металобрухт. Ми думали, що влада буде у руках патріотичних сил, які будуть примножувати економічний потенціал України, що залишився у спадок після Союзу.

А що маємо? Інформаційний простір не створено. Телевізія виховує молодь в любові до красивого життя не за рахунок праці, а за рахунок злодійства, комбінацій, безсовісності. А це знущання над нацією.

Це все розчаровує. Хоча я впевнений, скоро все зміниться. Старе комуністичне покоління відходить, а приходять молоді люди, для яких незалежна Україна є природним явищем і вони не бояться Сибіру і ЧК.

- Чим пишаєтесь за 17 років незалежності?
- По-перше, всі ці роки відбувається процес творення незалежної держави. Ухвалили Конституцію, яка визначила нові структури державної влади. Створили Констуційний Суд, Міністерство фінансів, якого не було, свою фінансову систему. В міжнародних організаціях зареєстрували символіку транспортної і повітряної авіації. Військову символіку зареєстрували... Але от штрих-код не зареєстрований, на жаль. А ще над Верховною Радою є щогла, на якій блакитно-жовтий прапор, над яким залишились радянські символи. Але найбільше досягнення - це те, що Україна відкрила кордони.

- Чи залишились якісь таємниці про здобуття Україною незалежності?
- Та ні, все уже відомо. Можу сказати тільки таке: 23 серпня, коли ми вперше зібралися після змови КГЧпістів на засідання Народної Ради, то я, оцінивши ситуацію, підвівся і запропонував проголосити Україну незалежною державою. Я вирішив, що це саме той момент, який випадає раз на життя. Члени Народної Ради зрозуміли мою думку і, власне, доручили мені написати Акт. Я його з Леонтієм Сандуляком підготував. Наступного дня, 24 серпня, цей Акт був проголошений. Але я завджи вважав, що написати Акт проголошення незалежності міг кожен депутат, а от впіймати момент, зрозуміти, що треба діяти саме зараз, у цьому я бачу найбільшу свою заслугу перед Україною.

- Цьогоріч урочистості до дня Незалежності зосереджені навколо військового параду. На Вашу думку, так і має бути?
- Після Грузії – так. Росія знову показала свої імперські зуби, після того як роздавила чеченців. Вона їх не перемогла, а знищила. Там не залишилося ні хлопців, ні молодиць, які можуть тримати зброю. Після Чечні черга дійшла до Грузії. Проблема не втому, хто там перший вистрілив, а в тому, що Москва підготувала цю акцію давно за допомогою своєї розвідки. А мета цієї військової операції - тримати Грузію під своїм впливом. Після Кавказу ми маємо показати Московщині, що у нас є чим захищати свою землю. Звичайно, російська розвідка знає про наш потенціал. Але треба й народу зрозуміти, що Україна - зовсім не відстала у воєнно-науковому відношенні країна. Так що я тільки схвалюю рішення Президента про парад.

Та ще більше я схвалюю те, що Ющенко поїхав в Тбілісі і показав підтримку, симпатію й солідарність Грузії. Це не просто турбота і співчуття до грузинів, це турбота про Україну. Абсолютно зрозумілим є те, що якби Україна й інші країни дали Росії їсти Грузію, то московський імперіалізм поліз би й далі. Хижа московська політична еліта до сьогодні не відмовилась від думки повернути собі Україну. Вони всі керуються висловом Троцького, який сказав, що без України не може бути великої імперії.

- Які, на Вашу думку, Україна має винести для себе уроки з військових заворушень на Кавказі? Нам необхідно шукати захист в колективній безпеці чи є якісь інший вихід?
- Того, що сталося з Грузією, ніколи б не було, якби та була членом НАТО. Бо стаття 5 договору про Північноатлантичний альянс передбачає, що напад на одного із членів НАТО означає напад на всіх інших. Москва не посміла б зачепити Грузію. Україні у таких обставинах необхідно якомога швидше вступати в НАТО. Народ, зокрема Українська республіканська партія, вимагає від Верховної Ради швидшої денонсації україно-російського договору про оренду Севастопольських бухт, через те, що Чорноморський флот брав участь у військових діях. Треба денонсувати угоду і відрізати право Москви експлуатувати Севастопольську базу.

- Чи припускали Ви в 90-х, що через 17 років після розпаду СРСР почнеться війна між колишніми республіками Союзу?
- Припускав. Я довго сидів і вивчав Росію. Я знаю її не тільки з літератури. Я знав, що російська імперія, розвалюючись, обов’язково буде чинити опір. Для цього вони навмисно неправильно покроїли кордони. Наприклад, імперія відняла у Вірменії шмат землі і передала його Азербайджану. Тепер там постійні суперечки.

- 24 серпня для Вас - подвійне свято: День незалежності і Ваш власний День народження. Як святкуватимете?
- Як завжди, в рідній хаті, в селі. На подвір’ї поставимо стіл і будемо чекати чимало гостей. Мені дійсно пощастило на два свята в один день. От тільки жінці клопоту забагато – удвічі ж більше гостей.