Левко Лук’яненко: Ющенко правий, що не святкує день прийняття Декларації про суверенітет України

Левко Лук’яненко: Декларація про суверенітет має історично обмежений характер

18 років тому - 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка «стала основою для нової Конституції, законів України і визначила позиції Республіки при укладанні міжнародних договорів». Найбільш суперечливі тези документа містяться в одному реченні - намір України в майбутньому стати нейтральною і позаблоковою державою та оголошення без’ядерного статусу. Вочевидь, підкреслювався певний зв'язок між двома статусами.

Проте Декларація була лише етапом у боротьбі за незалежність України. В останньому реченні містилося компромісне формулювання: «принципи Декларації про суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». Як вдалося переконати комуністів в 1990 році підтримати Декларацію, хто наполягав на відмові від ядерного статусу країни і що чекає на українське керівництво в майбутньому, в інтерв’ю інтернет-газеті «СЕЙЧАС» розказав учасник тих подій, народний депутат трьох скликань Левко Лук’яненко.

– Левко Григорович, що спонукало 355 депутатів Верховної Ради УРСР підтримати 16 липня 1990 року Декларацію про державний суверенітет України, адже Михайло Горбачов тоді робив відчайдушні спроби врятувати СРСР?
– Рух до свободи і правди. Мені у Верховній Раді доручили керувати групою «Незалежність», яка складалася з політв’язнів та людей, що були за незалежність України. Ми входили до складу опозиційного об’єднання «Народна Рада», яке нараховувало приблизно 120 людей. Ці депутати вперше за період Радянського Союзу були обрані як противники комунізму. Ми прийшли в Раду 15 травня і так активно сперечалися з комуністами, що за два місяці їх переагітували. Ми виступали з трибуни, дискутували з ними в фойє, після роботи брали пляшку вина і їхали до них у готелі. Тоді депутати жили в п’ятьох готелях, бо не було окремої житлової площі. Верховна Рада УРСР діяла не на постійній основі, її збирали двічі на рік на 2-3 дні.

– Якими аргументами Ви переконували комуністів підтримати Декларацію?
– Ми говорили їм, що вони повинні думати про Україну, а не про розширення російської комуністичної імперії. На нашому боці була правда, а на їхньому – суцільна брехня, фальсифікації, лицемірство, на яких була побудована комуністична диктатура. Вони були достатньо чесними, щоб визнати нашу правду. Це вело до того, що вони ставали на наш бік.

– Чи відомо Вам, хто готував текст Декларації про державний суверенітет України?
– Немає однієї людини, яка б її підготувала. Ми розробляли концепцію в своїй групі «Незалежність». В ширшому плані обговорювали документ в «Народній Раді», намагаючись зробити текст найбільш радикальним. Комуністи також визнавали, що необхідно щось міняти, бо економічна система довела свою неспроможність. ВВП майже перестав збільшуватися. Це означало, що комуністична система програла змагання Заходу. Це змусило Горбачова та комуністичне керівництво піти на перебудову, щоб активізувати роботу людей і промисловості.

– Тобто комуністи підтримали Декларацію про державний суверенітет України виключно з економічних міркувань?
– Так, але не тільки. Частина комуністів вже схилялася до нас. Люди переоцінювали свою ідеологію.

– Які положення Декларації викликали найбільші суперечки?
– Декларація – це великий документ, написаний хоча і стислою мовою, але фактично це розширена програма руху до незалежної України. Майже всі комуністи визнавали, що необхідно розширювати демократичні права громадян, щоб активізувати людський чинник у виробництві. Але що стосується руху до незалежності, то тут були більші суперечності.

– Ви колись назвали Декларацію «напівсвободою». Чому в останньому реченні йдеться про те, що принципи Декларації використовуються для укладання союзного договору? Тоді ще вірили у відновлення СРСР?
– Це речення нам страшенно не подобалося. Ми майже готові були проголосувати проти Декларації, щоб знову її обговорювати і викреслити це. Але ми були не настільки сильними і змушені були примиритися з цим положенням.

– Це один суперечливий пункт Декларації – обіцянка України не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. Чи підтримували Ви проголошення без’ядерного статусу України в 1990 році?

– Ні, я був проти.

- А зараз?
– І зараз проти. Наша група сприйняла це як необхідний компроміс, щоб ухвалити Декларацію.

– Виходить, що Україна відмовилася від права мати ядерну зброю на вимогу комуністів?
– Так.

– В Декларації в одному реченні йдеться про відмову від ядерної зброї і про нейтральний статус України. Позаблоковість України теж була вимушеним компромісом?
– Нейтральний статус ми тоді більш-менш приймали. Це означало, що ми виходимо із військової системи СРСР, він не означав, що ми будемо входити до НАТО або у Договір з якоюсь іншою державою.

– Мабуть, про НАТО в 1990 році ще ніхто не замислювався…
– Ми все таки були радянськими громадянами, і мислення у нас було таке саме. Із 450 депутатів тільки 11 були політв’язнями. Ми ж не могли диктувати волю більшості.

– На Вашу думку, сьогодні в Конституції потрібно закріпити норму про нейтральний статус України?
– Не потрібно.

– Чи загрожує курсу України в НАТО Декларація, адже в ній прямо передбачено, що Україна не бере участі у військових блоках?
– Декларація має історично обмежений характер. Вона мала значення до проголошення України незалежною державою. В ній закладено багато моментів, які були враховані у Конституції, – права людини, територіальне верховенство, народовладдя, громадянство. Історичне значення Декларації полягало у визначенні шляху від колоніального рабства до демократії.

– На Вашу думку, чому на держаному рівні не святкується день прийняття Декларації про державний суверенітет? На сайті Президента немає жодної згадки про це…

– Президент, по суті, правий. Декларація накреслила план боротьби за незалежність. Весь національно-визвольний рух після Другої світової війни складається з таких етапів: бандерівщина (до 1956 р.), мирний період (з 1958 р.), «шестидесятництво», початок перебудови (з 1985 р.), звільнення майже всіх політв’язнів (1987 р.). Я вийшов у кінці 1988 року, бо належав до найбільш небажаних для імперії людей. Декларація є одним із помітних кроків, але вона не проголосила незалежність, тому Президент цей день не відзначає.

– Серед експертів лунають думки, що непродумані дії політичної еліти можуть призвести до втрати Україною незалежності. На Вашу думку, такий сценарій можливий? Що б Ви порадили Тимошенко і Ющенко, щоб цього не допустити?
– Справа не в тому, що в керівництві не знають, що робити, там багато людей, які думають не про Україну, а про збагачення своїх кланів: як захопити кусок берега Дніпра, Чорного моря, підприємства, а тепер вже і землі. 17 років Україною керують не патріоти, а ті «homo soveticus», які були виховані у промосковському дусі. Україна стала юридично незалежною 24 серпня 1991 року, але ідеологічно вона і досі знаходиться під окупацією московських штампів і понять. І хоча «червоні директори» перетворилися на підприємців, ідеологічно вони не полюбили Україну. Ось прийде молоде покоління політиків, які не бояться Сибіру, ЧК, КГБ, яке знає, що таке українські інтереси, тоді і буде їх відстоювати. Безперечно, в політиці потрібні нові обличчя.